Очи пан-отця засїяли недобрим блеском; біла довга борода його задріжала… він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо в гору, указав довгою палицею на пусту завіяну толоку сусїднього села.
— За готар — прошептав зимним, хитростею переповненим голосом. Затягнїть його за готар… Сусїдне село нехай собі з ним голову бє… — І відвернувшись роздражненим рухом від усїх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.
Люди остановились.
Не промовивши нї словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменув ся старший:
— Понесем? — спитав.
— Нї! — відповів молодший; — не на моїй земли лежить.
— І на моїй нї — раз; а по друге — хто його знає, що він за оден?…
О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатинї і пряде. Від часу до часу спиняєть ся її великий журливий погляд на тринацятилїтній дитинї, що — лиш у сорочинї… сидить на печи, дре пірє й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постели, звернений лицем до стїни, лежить мовчки.
Від довшого часу виє собака в будї коло малої стайнї, де знаходить ся їх одиноке богацтво, корова, — і не може успокоїти ся.
— Виє, як би вовків зачула… — обізвав ся немощний з постелї, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначе б присутні мали те саме на душі, що він.
