— Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли в гору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли в діл — то смерть.
Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. — Вона не сподїваєть ся смерти. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерти не сподїваєть ся. Господи Ісусе Христе, як би воно їм згинуло!
Вона поставила роботу на бік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цїлого ряду поколїнь і просила прощеня. Прекрасна була вона колись.
Колись її чорне як шовк волосє листїло ся по молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодостю, а очи — чудові, прекрасні ті чорні зорі — горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли вони, але огнем невгасаючого жалю.
— Мамцю, і я піду з вами на двір! — кликнуло дївчатко живо з печі. Воно підвело головку і засьвітило очима на матїр, тими самими чорними зірками, що горіли і в лицю її матери.
— Чого, донцю? — спитала лагідно мати. Нема чого. Бачиш, яка студїнь. Вітер стисне тобі груди і станеш гірше кашляти. — Сама піду. Менї треба ще й по сіль у село забігти. Нема соли і сьвітла. Ти сиди тай пильнуй тата й хату. Я піду сама тай зараз верну; слухай, донцю…
Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і обвивши стараннїйше білим рушником голову і темне обличє, — вийшла з хати.
Біля стайнї заглянула за собакою, що на її вид успокоїла ся; відтак подала ся на лїсну дорогу в село.
Ледви що відбігла кілька сот кроків від хати, як уже й опинила ся: напіткнула на нещасного чужинця, і з остраху аж у голос скричала. Але