тива дївчина, і божила ся, що волїла би таки зараз ослїпнути, як бути дальше маляркою…
Я ходила спокійно за нею, підносила річи, і відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоби не попали ся їй на ново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.
— Приберу ще годину анґлїйської мови і буде все добре — успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заєдно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, за мало гроший.
— На те я не згоджу ся — перебила мене. — Гаруєш і так доволї тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почутє свободи і зробила з себе якусь машину… Чиста погань із таким житєм, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!
— Чому не взяти менї годину? — боронила ся я. — Від шестої до семої вечером маю саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там „гармонїї“, буду кого вчити французької або анґлїйської мови і зробимо бідї конець. Послухай мене, Ганнусю, — просила я її — і пристань на те…
— Не хочу. Лїпше попродам усї свої образки! Отсей і той, і онтой…
На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кождий образок, як була до кождого з них привязана і яку долю призначила кождому з них. В кождім образку була, як нераз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали би йти дорогою простого крамарського товару? Нї, я не згодила ся. Придумала щось иньше. Придумала і сказала. Взяти до спілки третього кумпана і відносини зараз поправлять ся.
Вона дивила ся хвильку своїми блискучими, з плачу почервонїлими очима на мене, а відтак
