Вона взяла би з заду за плечі під рамена, а хто небудь инший за ноги і затаскали би в хату. Лише одробина! Він віджиє… заговорить і всьо буде добре… Спішіть, приходїть, люде добрі!… І знов оглянула ся, і знов: хорого волікти по землї що вже й так зі сьвітом прощав ся — годї. Гріх! Доволї горя, що чужинцем гинув на дорозї, мов звірюка…
Нараз заворушило ся щось не далеко її хати біле на снїгу. Заворушило ся, відтак збільшило ся і метнуло ся прямісько до неї. Розпростерло рученята мов у полетї — гнало як раз проти неї. Мамцю… мамцю!… я за вами! Вона зойкнула, — її дитина, мов той ангел, так злетїла. А потім із наглого переляку аж задеревіла… Дитина в сорочинцї і лиш хустку закинуло на голову. Вона же в неї одинока…
— Біжи назад у хату і загорнись! — скричала.
Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опинило ся біля неї…
З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелї уложила.
Три дни пізнїйше йшла з ранка горстка людей з сусїднього села далекою пустою толокою на ярмарок.
— Тай так… — сказав оден чоловік, коли зближили ся вже до готаря, не далеко хати Магдалени. У Магдалени був знов похорон.
— Що ви кажете, бадїко? похорон? — кликнула одна жінка. — Дитину поховала?
— Нї, тепер не дитину.
— А хибаж чоловіка?
— Чоловіка.
— Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?
