— Та де вже чоловіка!! — вона чужого спрятала. Ви не чули?
— Та де вже чула? Що чула?… Що там, бадїко?
— Е!! — аж заспівав чоловік і засунув шапку на бік. То бануйте, як би були чули, то були би забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї не аби які. Так красно поховала бідного… та такі поминки справила — що ей де! Нїчого не жалувала.
— Та якого чужого?… Що за чужого?… кажіть, бадїко, та же я, дивіть, нїчого не чула…
— Ну, коли не чули, то й ваша шкода, — була спокійна відповідь. — Вибігла вона з хати, аби — кажуть — поглянути, чи собака, що заєдно вила коло хати, держала голову в діл, чи в гору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так як би не хотїла, аби ґаздиня бачила, що вона заповідає її хатї похорон. Відтак подала ся вона іще в село, аби внести сьвітла й соли в хату, бо акурат вийшло й сьвітло і сіль, тай надибала таки недалеко своєї хати на дорозї якогось чужого розболїлого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відходї. Тай забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його — кажуть — як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, — а він до неї анї слова. Лиш стогнав тай стогнав. А відтак як попав третьої ночи в сон… від опівночи кажуть, — то вже й не пробудив ся більше. Переїхав на тамтой сьвіт.
— Ей Боже!…
— Тай так.
— І не сказав як називаєть ся?
— Нї.
— Анї звідки йшов?
— Нї.
— Анї куди йшов?
