окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Сама на готари. А чоловікови бідному, що за нею взяв ся, — а він добрий чоловік і розумний, — знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Тай навіть — дивіть — таке, як отся біда з чужим, їй у пайку припало. — Як раз коло її хати мусїв він звалити ся. Як раз вона мусїла з хати вийти і його подибати. Акурат — вона: мусїла вона його в хату дістати…
— Най Господь боронить!
Знов мовчанка. Сим разом побожна… покірна, боязнею переповнена, мовчанка.
— Але чим вона тепер похорон справить, дїду? — спитала знайома вже жінка, — коли все що було в її хатї, як кажуть: за „чужим“ пішло? — Пан-отець даром не сховають!
— Продасть корівку! — відповів білоголовий.
— На що корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! — обізвав ся оден чоловік, що доси цїлком мовчки заховував ся.
— Та як уже без грошей?
— Та так. Відробить. Люде зкинуть ся… пан-отець почекає… а прийде весна — вона відробить. Їй не першина дитину ховати, не бійте ся!
Жінка окинула його недобрим поглядом…
— Не добре угадали ви се, бадїко, що так кажете! — відповіла вона. — Вже по тій дитинї Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, — але по чотирнацятій вже скінчила ся. Дитиною жила і дихала вона, — а тепер уже все скінчилось…
— Якось поховають покійне, не журіть ся! — відказав чоловік із легким глумом. Хоч у неї хата по вмерцї як „вулий“ порожня, а дитину якось поховають…
