Цю сторінку схвалено
Мої лїлїї.
Поезії в прозї.
Пустинї дайте менї.
Далекої, широкої пустинї з пекучим сонцем… без гуку і житя — нехай я плачу.
Там я не стріну нїчиїх очей. Нї очей матери з віщим серцем… нї батькових, готових усе до бою за щастє дитини своєї… нї очей брутальної, буденної, цїкавої юрби — нїкого не стріну.
Зарию облича в запеклу землю, і буду її осьвіжувати своїми слезами, доки стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити й пити… жадібне сонце болю…
***
Довіря?
Се маленька дитина зі щирими, невинними очима, що набравши думок і почувань у подолок, біжить до того, хто кличе її до себе.
Не гамує слів своїх. Сьмієть ся і плаче просто — воно иншого не знає; се властивість його істновання, краса його цїла і богацтво!
І жде.
