Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/146

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
Мої лїлїї.
Поезії в прозї.

Пустинї дайте менї.

Далекої, широкої пустинї з пекучим сонцем… без гуку і житя — нехай я плачу.

Там я не стріну нїчиїх очей. Нї очей матери з віщим серцем… нї батькових, готових усе до бою за щастє дитини своєї… нї очей брутальної, буденної, цїкавої юрби — нїкого не стріну.

Зарию облича в запеклу землю, і буду її осьвіжувати своїми слезами, доки стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити й пити… жадібне сонце болю…

***

Довіря?

Се маленька дитина зі щирими, невинними очима, що набравши думок і почувань у подолок, біжить до того, хто кличе її до себе.

Не гамує слів своїх. Сьмієть ся і плаче просто — воно иншого не знає; се властивість його істновання, краса його цїла і богацтво!

І жде.