Слухайте.
Зачинїть двері, збийтесь у гурток, запріть у собі віддих і слухайте.
Серна біжить лїсом.
Зеленим, веселим, буйним, роскішним лїсом і шукає чогось.
Біжить. Квітки під ногами ломить, угинає. Шелестить листє дерев, шепче щось. Колишеть ся ледви помітно поважне галузє старої лїсної деревини.
Аж ось вона стала.
Чи вже добігла? Не знає.
Думає, що добігла. В ріжні боки нею кидало. Високими, свавільними скоками гнала в перед, а тепер зупинила ся.
Її очи відкрили ся широко.
Жде так непорушно, аж тремтить.
Що се? Набій пішов лїсом.
Нечутно починає щось ломити ся, щось валити ся, і все на неї, все на неї. Її широко відкриті очи побачили від разу — чого не бачили доси… а її уха почули — чого не чули доси. Тихий лїс заповнив ся таким — чого не знала доси, а з неї самої побігла кров.
Тому мусїла зеленим лїсом гнати.
Слухайте.
