відтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спілки, коли вона сидить над викінченєм образа, — праця така вимагає сама собою найлїпших обставин. Чи я не зрозумію нїколи, що се значить „артизм“ і що се таке „твори“? Чи се значить крутити корбу, шити на машинї, або плести панчоху? Чи я вже цїлком отупіла з того дурного бубненя, придуманого навмисне на те, щоби систематично задавлювати найтонші зворушеня до свобідного розвою індівідуальности? Брати тепер чужу людину в хату, яка що найменше буде балаклива, з лиця бридка, і розуміє ся — без крихти артистичної осьвіти, Бог знає з якими некультурними привичками!… чиста розпука!
— Чому се має бути зараз якась найгірша істота? — спитала я, вже потрохи роздражнена вибухами артистичної натури. — Будемо-ж вибирати третю товаришку; коли не сподобає ся, не приймемо!
— Ага, певно ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як себе самого…
— Ганнусю, будь добра! — просила я. — Ти замучуєш мене своєю нічною опозицією! Щож робити, як нема иньшого виходу? Як знаєш що лїпше, то скажи, і я згоджу ся з тобою, а коли нї, пристань на мою раду.
Вона погамувала ся, побачивши, що діткнула мене.
Задержала ся перед своїм великим образом і, усьміхаючись гірко, сказала:
— В чім я коли опоную? Я є лише нїмим послухачем свого таланту, але такі як ти, Марто, такі, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо мов той цьвіт без насїня через вас. Але ти, як індівідуальність, того
