очима, але ще до недавна і очима матері вашої. У двійцї робили ми спостереженя свої над вами і вашим розвоєм, і радувались і ридали над вами.
Мати ваша була немов постать зі сьв. письма, з душею чистою, як та Марія, сестра Марти, про яку сказав Христос, що вибрала „лїпшу половину“ прислухуючись його сьвятим наукам; а заразом із руками Марти, що нїколи спочинку не знала, і від ранку до вечера побивалась за працею в домівстві. Як білий цьвіт без плями, який я вибрав із корінєм з дому родичів її і пересадив у свій город, закинений гострим камінєм, і який своїми руками спорядила, щоб колись ви, дїтоньки мої, мали вільні дороги рости і розвивати ся — такою була вона. Нїжна і енерґічна. Добра і невмолима, лагідна і строга і мудра, як той вуж.
Ви росли.
Зразу як цьвіти, доглядані нами, потім як птахи; відтак ґрупували ся в малі громадки на власну вже руку. — А ми все глядїли за вами і бачили, як ви розвивали ся і як заживали.
Не кажіть, дїтоньки, що старість нїчого не бачить і не годна молодїжи розуміти! Що вона духом лиш у минувшинї а для теперішности заховала байдужність і для будуччини без зрозуміня!…
Дїтоньки! — не лиш свій рід заховувати повинна людина, але і в гору рости. Се мали ми на метї виховуючи вас.
Вас, синів наших сїм, і доньок три.
І в кожде з вас вщіплювали ми почутє національности своєї — а там різьбили і витесували характери ваші. Задумували виробити з вас моделї, що мали стати взірцем для вашого потомства. Се була найтруднїйша часть житєвої працї нашої, і найштучнїйша. Виховуючи вас, прокидались ми самі з вами раз у дїти, раз
