на пів закаменїла з остраху з місця не рушала ся.
Тодї вельможа привів тебе до неї і так сказав: „Не знаю, хто ви є, жінко. Але колиб я мав таку дитину, я був би гордий як цар. Та я жебрак. Однїська моя дитина померла. Виховуйте собі його на славу“…
І поїхав.
І ми хотїли собі тебе на славу виховати.
|
|
Між вами всїма я був собі як „цар“. Строгий — але здаєть ся і добрий. Мав ухо й очи для всїх, і для кождого зокрема. Мав руку, що надгороджувала, і мав руку, що карала. А головою працював день і ніч. І все лиш будуччину бачив.
Закроював вихованє ваше на будучину, лагодив уми ваші на будучність — ви-ж „кандидати на людей…“ говорив я інодї усьміхаючись, „на моделї для колишнїх правнуків своїх. Типи народа свого!“
Все на будучність. — Думаєте, дїтоньки мої, лиш для себе самих?… О нї! для вітчини вашої і для народу вашого. Для того нещасного народа, що все долї править, і доправити ся не годен…
Молодим хлопчиною ти вже музиком став. Десь за домом на власну руку вивчив ся. Ми були убогі… Вас ставало більше і більше… ми з напруженєм усїх сил працювали… ми для вас жили — як кажу, щоби колись ви могли для других жити. Ви працювали для себе дрібними дїточими силами, а ми трудились дозрілими невтомими сьвідомими силами. Чи унаслїдив ти, сину, по родичах своїх наклін, стреміти до добра і до всего, що лїпше й тонше, зрікатись користий, вигоди і безжурности в хосен прикмет шляхотних і ідей благородних?… Я гадаю, що так.
Тому боров ся ти, аж не доборов ся до мети. Ти перестав бути кандидатом на чоловіка,
