потонути цїлою душею в нутро, щоб його добре збагнути і його будуччину обчислити. — І я з далека бачу, як їх будуччина укладаєть ся тому, що має за собою цїлий ряд минувшостей. І добре робиш, що з надвору набираєш знїжненя і зтоншеня, вкладаючи їх в їх нутро, бо воно буде гарне й здорове.
Внуки мої дорогі!
Я виджу вас і люблю вас. Але ви вже не нагадуєте менї мій дитинний вік. Ви чимось доскональші, дозрільші і виразнїйші в почуванях і думках своїх. Чимось більше зложені, але й певнїйші свого бутя. — В вас душа збільшена матїрю вашою.
Але заразом бачу я віддаленє доньки моєї від мене і віддаленє ваше від матері вашої! Глядїть за собою і не стратьте з очей те золоте пасмо, що вяже її до мене, а вас до неї — і тим до народа нашого, як стратив його з очей син мій несчасний, через що на личку і в души дїтей його зникло пятно народа нашого.
Співайте ті піснї, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там… по піснях тих пізнаєте себе, і віджиє і мати ваша, і дїд і прадїд, і всї приналежні до нас…
Розумієте?
І що я ще хотїв сказати?…
Не знаю. Може вже й усе сказав. — Але слухайте…
Давно старались люде закони природи відкрити. Тепер старають ся відкрити закони душі, а далї… але тут і слїду і памятки про мене не буде — відкриють закони суспільства.
Дїдо замикав і тиснув у собі чутя і бояв ся знїжненя — внуки старають ся загартувати ту не-
