несьвідома, і тому не розумієш того… Відтак кількома кроками підійшла до мене.
— Гнїваєш ся, Мартухо?
Я не відзивала ся.
— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на земли належить все таки до тебе.
— Та що там…
— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на земли належить все таки до тебе. — І обнявши мене бурливо за шию, шукала вохкими очима на моїм лицю гнїву.
Я не могла нїколи довго гнївати ся на неї. Знала добре, що коли-б я справдї була загнївала ся на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що „не гнїваю ся“.
Була незвичайно доброго серця: тут в одній хвилї кидала ся, горячила ся і змагала ся, а вже в другій була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй в найменшій дрібницї, боготворючи її задля краси і таланту, та задля її ориґінальних помислів. Належала до ріжних товариств, не жалувала нїчого, а визичуваних товаришкам гроший не приймала нїколи назад. Любила над усе елєґанцію, називаючи се третьою важкою заповідию в умовах до щастя: бувала через се нераз навіть несправедлива в осудї людий, але до елєґанції тягло її, мов дитину до чічки.
— Спусти ся на мене, що я не впроваджу тобі жадного невідповідного матеріялу в хату, що ти і твоє артистичне milieu не будете вражені анї його видом, анї поведенєм. Вже я постараю ся. І я щось розумію!
— Ого! — усьміхнула ся вона. — І „ви“ щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всї здібности доброї господинї, матери і жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп