родини, але на психольоґії, барвах і нюансах артизму ви не розумієте ся — і тому бою ся дуже, що ви впровадите менї в кімнату слоня. Судячи по вашім добрім серци, ви готові приймити першу лїпшу швачку до спілки, коли лише викаже ся сьвідоцтвом моральности — розуміє ся міщанської — і божим виглядом…
— Не бій ся! — відповіла я. — Я-ж навчила ся вже від тебе добачувати артизм у житю, а що до невидимих тонкостий в людях, то їх відчує мій інстинкт. Він був менї завсїди найлїпшим проводатором.
— Побачу.
— Побачиш.
— Але памятай! Коли вона буде з виду „неможлива“, значить і погана і без манєр, я не сїдаю з нею до стола.
— Можеш.
— Чи ти маєш уже кого на думцї, що ти така певна, що задоволиш мене?
— Нї. Але я певна, що найду відповідну істоту.
— Ну, то роби, що хочеш.
Я сказала, що „нї“, що не маю ще нїкого на думцї, і я справдї не мала ще нїкого на думцї, ба не мала навіть понятя, нї прочутя, хто був би саме найвідповіднїйший до спілки, а однак… однак саме в тій хвилї, як я сказала слово „нї“, появило ся перед моєю душею на хвильку, пересунуло ся мов образ, якесь дївоче лице, змарнїле, з смутними очима, і на хвилю одну прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почутєм несказаного жалю, нїжно, нїжно, перелетно, — і ще не приняло форми, як уже й згубило ся…
Чи я знала когось подібного?
Нї!
Бачила де?
