Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/18

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 10 —

Мабуть нїколи. Хиба що може деколи на улици подибала?

Може…

***

Ми виставили карточку на покій і ждали на спілку.

Одного дня — се було вже в грудни — вернули ми обі по полудни до дому, а доходяча жінка, що обслугувала нас, віддала нам білєт від незнайомої якоїсь „панї“, що приходила задля мешканя.

Ганнуся кинула ся жадібно на білєт, майже вирвала його з рук старої… „Софія Дорошенко“ прочитала в голос крізь густий чорний вельон, що ослонював її сьвіже румяне личко, а відтак оглянула цїкаво білєт на всї сторони… Був вузкої подовгуватої форми з золотими беріжками. На нїм не було нїчого написано і лише ледви замітний тонкий запах фіялковий ішов від нього…

— Хто се? — звернула ся цїкаво до мене.

Я здвигнула плечима і забравши білєт від неї, прочитала так само в голос „Софія Дорошенко“, як вона, і як вона, оглянула чистий білєт на всї сторони.

— Як була убрана? — питала Ганнуся — красно?

Стара здвигнула плечима. — Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно… голову мала обвиту поверх шапочки чорним шовковим шалем таким, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але впрочім… не так, як ви, паннунцї мої! — І з тим погладила любязним боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синїй костюм, обшитий правдивими кримськими баранками і таку саму шапочку і нарукавок.