За хвильку появила ся знов артистка.
— Чого стоїш тут? — спитала. — Що хочеш іще довідати ся?
— Та нїчого — відповіла я.
Менї стало маркотно. Я хотїла спротивити ся їй. Перший раз у житю спротивити ся цїлком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за нею. Хто знає, як грала, кілько грала!… А тут справдї Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… що тут робити?
— І що ще казала? — звернула ся до старої.
— Казала, що прийде за два днї і поговорить із паннами.
— А більше нїчого?
— Нї. Ага, казала ще: „Тут красно; промовляє до душі…“
Ганнуся отворила широко очи: „промовляє до душі!“ повторила. — Диви, диви… артистична атмосфера зворушила її, але вона… як вона була убрана, Касунечко, як? — усьміхнула ся свавільно…
— Або я знаю, як? — відповіла стара нетерпливо. — От видїла, що якось чорно, що один ґузик її пальта баламкав уже на нитцї, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім що я маю кождого оглядати!
— Жінко, — звернула ся Ганнуся вже поважно до мене — я не приймаю її до спілки! Се моє остатне слово. — І обернувшись, пішла до хати.
Я сховала білєт і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.
По обідї закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації анґлїйської мови.
