В одної старшої Англичанки, що вчила по анґлїйськи, сходило ся два рази в тиждень більше дївчат і молодих людий і говорено по-анґлїйськи. Се були для мене найкрасші години в моїм житю…
Тут прийшло менї на думку спитати ся, чи хто не знає Софії Дорошенко.
Знали її. Одна молода Нїмочка і один студент знали її. Нїмочка запевняла мене, „що Sophie“ се дама „höchst anständig und fein“, а студент сказав, що вона грає прегарно і лагодить ся до консерваторії.
Звідки вона? — Не знали. Очевидно не тутешна, але з її уложеня говорила інтелїґенція і давала сьвідоцтво, що вона не пересїчна людина.
— Алеж ви її не бачили? — питала мене Нїмочка. — Вона сидить же кождого разу підчас викладів науки гармонїї саме в другім рядї перед вами…
— Нї, я її не бачила.
Її зараз можна пізнати. Вона держить ся просто… марна, і має смутні очи. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чеше ся цїлком antique, і обвиває голову два рази вузкою чорною оксаміткою, мов діядемом. Взагалї вона з профілю цїлком type antique. В неї чоло і ніс творять одну лїнїю… я мусїла її бачити…
— Не бачила.
— То глядїть завтра; побачите її.
Вернувши до дому, оповіла я все, що довідала ся про неї, Ганнусї.
— Хиба приняти її? — сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотїла очевидно як звичайно противити ся менї, але надумавшись сказала: — Приглянь ся їй завтра, а позавтра, як прийде і видасть ся нам можливою істотою, може й приймемо.
