манку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цїлій своїй довгости.
Була до крайности роздражнена.
Подавала ся о стипендію, надїяла ся з певностію, що одержить її, а тут — не дістала! Спершу просто не вірила. Вона, „Das Glückskind“, не осягнула того, що бажала! Коли пересьвідчила ся в неумолимій правдї, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблїдла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а на останку попала в роздражнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку, не то монольоґами, не то питанями до мене.
Я сидїла мовчки при вікнї і дивила ся на улицю.
І я була дуже пригнетена.
Один молодий професор, що приходив на годину конверзації анґлїйської мови, почав горнути ся до Нїмочки, і неначе забув, що не розмовляв доси з нїким, лише зо мною, що ми були собі найлїпшими товаришами, і що, почавши дискусію по анґлїйськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стілько сказати, що по анґлїйськи не находили ще скоро слів, а година переминала наче мінута.
Чому був такий невдячний? Нїмочка не вміла так по анґлїйськи, як я! Правда, запрошувала його раз-у-раз до себе, обіцювала Бог знає що за дїла від свого батька, ректора унїверситету; — а я така бідолаха супроти неї, що червонїю ся вже на пятьдесять кроків перед ним, не втяла би нїколи такого. Що подумав би він був собі? Що сказала би Ганна? О Ганна! вона не сьміяла би ся як із першої лїпшої моєї неповоротности, але, скрививши уста, лише сказала би: „Почуваєш уже зворушеня? Ну, правда, тобі вже по двацятім — ergo треба чим скорше головку під чипочок пхати!…“ Вже як ми любили
