Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/24

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 16 —

ся і в усїм згоджували ся — в тім ми дуже ріжнили ся. Вона мала багато поклонників, але сама не полюблювала ся нїколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналїзуючи майже всї прикмети їх істот, а проте не чіпає ся її любов; противно, обсьміває їх нераз, як малих хлопцїв. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі річи…

Не знаю, чи сього вимагають закони висшої штуки, чи воно що иньше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу і я піддаю ся їй без опори. Вона артистка, вимагає Бог знає чого, — але й на неї прийде черга. А коли прийде… Ганно, Ганно… сам плач твій знищить тебе!

Штука — то великий чоловік, але я сказала би, що любов більший. Професор, що приходить на години конверзації анґлїйської мови…

— Жінко!

Я прокинула ся, переполохана…

— Що, Ганнусю?

— Чому мовчиш так завзято?

— Що маю говорити? Не питаєш ся-ж мене нїчого…

— Не питаю ся, але говорити проте можеш. Ти менї щось надто жадібно бігаєш на ті години анґлїйської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже певно заслїпила ся в кім? Я тебе відгадую. Стидай ся… Саме в посерединї науки… і розлазить ся в чутях!…

Я сидїла мов окропом опарена, просто знївечена. Вже знала!

— Ганнусю…

— Може не правда? Тебе й слїпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на земли належить ся тобі!

Відтак розсьміяла ся глумливо.