— Я хотїла би бути такою, як ти, т. є. мати душевні орґани, заслїплювати і найслабшим обєктом свій ум; менї се здало би ся. Але нї. Я й без того віддам ся. Як менї лучить ся ще раз таке, як нинї зі стипендією, я готова віддати руку першому лїпшому заможному чоловікови, що перейде менї дорогу, щоб тим щирійше віддати ся штуцї…
— Ганнусю!
— Що таке? — спитала холодно.
— Говориш так… без любови? Ти, артистка, вийшла би замуж без любови?
— Власне тому, що я артистка. Власне тому, що ношу в собі ще иньшу силу крім серця свого… О Мартухо! — кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосє. — Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що жиє у нас і заповняє нашу душу; що бере ся звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою і робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастє мізернїє перед тим, не в силї удержати з ним рівноваги в істотї! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилї, коли слюбує їй вірність. Заглушити в собі той сьвіт, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дїтий? Се не можливо… любов також не вірна… менї не можливо… тому не можливо, хто носить справдїшнїй артизм у душі!…
— Ганнусю, а як полюбиш?
— Та що там! — відкинула зневажливо, — то буду любити. Чи се вже найстрашнїйше в сьвітї? Полюблю живий образ. Один, і другий, і третїй! Коли-б лише досить хороші, досить пориваючі і гідні моєї любови й істоти! Коли-б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів…
О. КОБИЛЯНСЬКА. ОПОВІДАННЯ.
2
