а любити… байка! Я чекаю того розцьвіту душі… може сотворю в честь його… великий образ…
Потім обернула ся до стїни і за малу хвилину почула я, що вона знов плаче…
Менї стало лячно.
Таких сцен я бояла ся завсїди дуже.
Було багато річий в житю, які брала страшно легко, ледви доторкала ся їх крилами своєї вибагливої душі, а иньші… падали ниць перед їх важностию — але в штуцї була поважна і глубока як море…
І з нею було тяжкко дійти до кінця. Побивала мене арґументами, що — хоч і не були би признані загально справедливими — то не були нїяк самі по собі неслушними.
Я підійшла до неї і почала втихомирювати її…
— Чим хочеш успокоїти мене? — питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. — Сентіментами? Сердешними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски: І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересї штуки за границю… мушу, мушу!
По кількох хвилях підняла ся живо з отоманки, і почала ходити по хатї, при чім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавало ся, туй-туй лопне головою до стїни…
Я запалила велику лямпу, що звисала над столом по серединї хати, і сьвітло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючи ся лагідно на всї предмети великої гарної комнати, оставляючи лише угли в пївтїни, де стояли нерухомо листові цьвіти, і тут і там плїшові фотелї, великі букети і білі бюсти…
Хтось застукав.
