Я представила її — дївчинї. Дївчина склонила ся легко, артистка ледви головою кивнула.
— Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка, — обізвала ся я, даючи тим Ганнусї нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвала ся холодно:
— Граєте гарно?
Я глянула лячно на неї, а відтак на гостю.
Вона усьміхнула ся ледви примітно, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло і відповіла: — Не знаю, граю по своїй душі…
Ганнуся роздула губи і не обзивала ся більше.
Я була в прикрім положеню. Менї хотїло ся чогось приняти отсю дївчину, що, хоч і не була менї знайома, але викликувала в менї довірє і симпатію. Якоюсь лагідностию, певностию, а найбільше — поглядом своїм. Спокійним, а заразом — мелянхолїйним таким! Певність її рухів, і та певність у голосї мали якусь иньшу підставу, чим „добре вихованє“ або походженє з „доброї родини“.
— Отже як думаєш, Ганнусю? — спитала я несьміло ще раз розбурхану артистку.
Вона здвигнула плечима, і неначе повела мене поглядом на два ґузики пальта чужої, що держали ся слабше сукна від иньших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше кінцї її пальцїв, які дївчина саме в тій хвилї підвела до уст, почавши їх нервово гризти… Чинила се несьвідомо і була се в неї очевидно якась привичка.
Менї спалахнула кров у лице — я засоромила ся і розлютила ся. Нїколи не відчула я жадної, заподїяної менї Ганнусею прикрости так сильно, як у тій хвилї перед сею незнайомою, що звернула ся, як видко було з її істоти з довірєм до
