Ганнуся заворухала ся.
Глянувши на неї, я побачила від разу, що з нею зайшла зміна і що в нїй взяла верх її добра натура. Неначе не гнївала ся нїколи, не бурила ся ще перед хвилею, так усьміхнула ся тепер. Піднявши брови зчудовано в гору, спитала:
— Хто вам каже, панї, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву, від душі музику, що не є випливом дресури і профанації того, що зве ся талантом, а випливом струнами обдареної душі, як се ви тепер описували. — І простягаючи до неї щиро руку, говорила далї: — Ми просимо вас остати ся в нас і перенести симпатію свою і на других. Вони не такі страшні, як здають ся, коли захмарені… Не так, Мартусю?…
Я усьміхнула ся, притакуючи головою. Я була би її таки зараз за шию обняла, що була така добра…
— А що до гармонїї в відносинах, то ми вміємо її цїнити. Саме в нашім житю грає гармонїя велику ролю, і коли-б ви справдї хотїли в нас остати ся, ми творили би викінчене тріо. Жінко! — звернула ся до мене. — Потверди се, що я сказала, та зроби менї рекляму…
А я, щаслива по такім гарнім зворотї її настрою, потвердила її слова, зробила їй „рекляму“ і попросила і з своєї сторони дївчину остати ся в нас.
Вона подякувала.
По нїй було видко, що була урадована, хоч не виявила сього словами. Здавало ся — не вміла висказувати почувань словами і ми могли хиба по її очах бачити її задоволенє. Ті очи окинули нас вогким вдячним блеском, а відтак спустила їх скоро, мов засоромила ся свого зворушеня, викликаного щирим виступом артистки.
