гані таємною силою, розсьвічуючи ся розкішно, мов душа її піддавала ся без найменшої опори елєментови сильнїйшому, як вона, пристрасно любленому нею, перемагаючому її цїлковито.
Відтак грала нам.
Отворила інструмент цїлком, щоби резонатор відітхнув вповнї в „артистичній атмосфері“ і грала. — Не які там штуки що раз иньшого композитора, лише одну штуку на цїлий вечер.
— Се видає ся менї так — обясняла нам те — як би чоловік читав від разу кількох авторів, а читаючи, не вглубляв ся в жадного. Відгриваючи композитора, треба відгадувати й його істоту, щоби зрозуміти мотив самої композиції. Інакше гранє стає безхарактерне. Раз що без душі композитора, а другий раз що без душі грача, який не находить між композицією і собою навязуючих струн і грає на помацки. Те, що називають у звичайнім розуміню слова гарною грою, є лише гармонїя звуків, нюансована чистою вправою.
Грала етюд Шопена op. 21 чи 24.
Кілька разів раз по раз.
І в тім, що вона передше говорила, була мабуть правда. Я чула нераз сей етюд, чула і забувала на ново, — але коли вона грала його, і кілька разів раз по раз, я неначе иньший слух дістала.
Душа стала здібна розуміти музику.
Кімната наша стала мінити ся.
В неї напливали лагідно, одностайними фалями, один по другім, один по другім, звуки. Все звуки і звуки… филюючи сильнїйше і слабше, піднимаючи ся високо і спадаючи знов, заповняючи широкий простір собою.
Повтаряючи ся, змінили ся незамітно в красу. І вона поривала. Не голосною перемагаючою силою, лише самою нїжностию і мягкостию. Пере-
