на свої чутя сильну упряж — завсїди спокійна як мармор. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скрань, що вірна, а з брів, що споюють ся між очима, що вміє тайну заховати…
— Який менї Ляфатер найшов ся! — сьміяла ся я з неї.
— А може я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цїлувала би ся з кождим хлопцем, колиб хоч трохи був гарний і, судячи зі становища старих тїток і батьків, — „порядний“, і що ти балаклива, як сорока. З веселих очий твоїх суджу, що ти обнимала би цїлий сьвіт, та що з кождим була би зараз за „пан брат“, а по руках догадую ся, що в потребі і дров нарубаєш…
Я розсьміяла ся.
— Вже що до рук то воно правда — сказала я.
— А цїлий сьвіт не обнимала би?
— Нехай і так. Добре, що в менї стілько тепла, що можу ним і иньших загріти. На те дав Бог серце…
— О розуміє ся! Треба борзо головку під чипочок пхати. Я таки кажу: царство на земли належить ся все таки — тобі!
Тим закінчила всю свою критику про мене.
По якійсь хвилї, підчас якої малювала пильно, обізвала ся знов:
— Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює нераз людську вдачу до дна.
— Ти зараз своє! — запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно свому серцю.
— Що могло в її житю грати більшу ролю як любов? — говорила далї Ганнуся, — На її тлї виростає всяка сила; а коли вона вражлива, якою саме менї здає ся, а при тім вірна — то
