Нїхто з них не жадав сеї любови від мене, як чогось висшого, сьвятїйшого в житю, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жадна з них не жадала якоїсь там працї „надпрограмової“ для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонила ся за те вдячно за мною мов цьвіт за сонцем.
— Ганнуся слушно називає тебе жінкою — сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. — Ти є вже вродженою жінкою і матїрю, між тим, коли з нас обох, т. є. з Ганнусї і з мене виробила би се аж любов, і воно мусїло би стати ся якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти ще не ушкоджений новітним духом — тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна, або иньші женщини з біблїї, повні покори і любови. Але не вихованєм виплеканої покори і любови, лише покори і любови з першої руки з природи! Ти й без науки була би та сама, що тепер. Жертвувала би себе з напору вродженої доброти, без намислу, і без претенсий до подяки! Ти — тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без надгороди, а родять ся на те, щоби любовю своєю удержувати лад на сьвітї…
Я стидала ся її гарних слів, заслонюючи лице руками… Чула, що стояла чимось низше, далеко низше від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею…
А вона, неначе відчула те й хотїла піднести мене до себе, сказала:
— З тебе буде прегарна мати, Мартухо!
— З тебе не менше — впевняла я її, цїлуючи її прекрасні білі руки.
Вона зморщила чоло; і її уста задрожали:
