саме в посерединї ґами, що летїла в висші звуки, акордом несамовитого смутку.
Місяць сьвітив і осьвічував цїлу стїну кімнати і місце, де вона сидїла…
Скінчивши грати, зложила по хвилї руки на фортепян саме, де ноти кладуть ся, і опустила на них голову.
Мертва тишина…
А однак я відчула, що в її душі відограв ся цїлий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбути ся вражінь його… Ті болючі ґами і неспокійне гляданє в низьких тонах…
Я бояла ся перебивати тишину.
А се й не була звичайна тишина. Була тишина, повна напруженя і здавленого горя, з неї почало щось творити ся і приймати форми зловіщих тїний.
Нараз підняла голову і почала знов те саме грати…
Легкий, ґраціозний початок, а відтак другу частину.
Грала майже завзято, мов би борола ся з чимсь із усеї сили, але закінчила знов по серединї перерваним смутком.
Притиснула розпростерті пальцї до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.
— Се вальс, Софіє? — спитала несьміливо.
— Вальс.
— Гарний…
— Так? Се — Valse melancolique.
— Чия композиція?
— Моя.
— Маєш у нотах?
— Нї, в душі…
І замовкла.
О. КОБИЛЯНСЬКА. ОПОВІДАННЯ.
3
