Я хотїла ще спитати ся, на якім мотиві скомпонувала його, але нїяк не могла відважити ся. Тон, в якім сказала: „Нї, в душі“, усунув собі заздалегідь усї допити…
Коли замовкала, говорила дальше в мовчанцї душею.
Кождий рух, погляд і усьміх, набирали в неї зараз змислу і ставали продовженєм внутрішнього житя, хоч не орудувала ними непотрібно і над міру. Здавало ся, незвичайна сила була втиснена в клясичну форму незворушимого спокою — і тому пригадувала собою тип клясичних істот, повних викінченої краси в формі і рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітна.
Одного разу чула ся я дуже нещасливою.
Години конверзації анґлїйської мови ставали для мене чим раз прикрійші. Молодий професор відвідував Нїмочку і дома, і хоч я не могла йому в поведеню супроти мене закинути нещирости, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.
Менї відходила охота розмовляти на тих годинах, і цїла моя конверзація складала ся з коротких відповідий, як хто звертав ся з питанями до мене. Житє ставало незносиме, бож я виразно відчувала, що полюбила його…
Ганни не було дома, я кинула ся на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.
Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздав ся надо мною голос Софії.
— Жінко!
Я підвела ся.
Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і глядїла на мене своїми великими смутними очима…
