— Чого плачеш?
Я оповіла їй цїлу історію.
Вона підсунула високо брови і спитала: — Та ти тому плачеш?
— Чиж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.
Вона здвигнула плечима, так як би хотїла сказати: — Ну, для тебе й того доволї — і не відповіла нїчого. Коли я силувала ся здержати слези і не могла сього від разу вчинити, вона обізвала ся: — Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока збруя жінки, якою вона справдї може вдержати ся на поверхни житя. Будеш колись матерею…
— Що значить гордість у порівнаню до любови? — спитала я.
Тодї вона пристрасним рухом сховала лице в долонї і простогнала майже розпучливо: — Всюди те саме! всюди те саме!… — Потім піднявши ся, спитала: — А що значить пониженє себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? — І її очи заіскрили ся ненавистию, як тодї, коли довідала ся про спровадженє молодого технїка в нашу улицю.
Я відчула сильний жаль в її голосї і, сховавши голову на її колїна, спитала цїлком стиха: — Ти любила, „музико?“
— Любила…
І тишина.
— Ти любила, музико!
— Любила…
— Дуже?
— Є рід людови в жінок, — обізвала ся тремтячим голосом, мов би бояла ся говорити — на якій мужчина нїколи не зрозуміє ся. Вона для нього за широка, щоби зрозумів ся на нїй. Таку широку любов, що мала мене вповнї розвинути, нї розцвисти мала мене, віддала я йому. Не
