Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/44

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 36 —

від сегодня до завтра, лиш на завсїди. Кождий рух його був для мене потребою, його вид був менї потребою, голос його був для моєї душі потребою, — його хиби і добрі сторони…

Був менї потребою, щоб я стала викінченою, і щоби багато дечого, що спало ще в минї, збудило ся. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинула ся в його сьвітлї і теплї вповнї; мала ще иньшою стати, не знаю вже якою там…

До того розцьвіту моєї душі потребувала я лише кількох слів його любови — ми нїколи не говорили про любов до себе… вона істнувала між нами лише нїмою музикою… так як цьвіт потребує нераз лише легкого подуву вітру до повного розвитку, без огляду на те, що пізнїйше настане, — але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосї, носив в очах, але не вимовив… І я шукала причини тої мовчанки, що мене убивала, шукала… нї! шукаю її ще й тепер і не можу її віднайти! Витрясла йому всї лелїї зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цьвіти, котрі вянуть і в водї відживають на ново. Але одні лелїї не оживають на сьвіжо в водї…

Не зрозумів мене. Характеру моєї любови не зрозумів.

„Бог сам всюди не міг бути і тому сотворив матери“ — каже одна арабська пословиця. Матери не могли всюди самі бути і сотворили доньки і синів. Синів для доньок, а доньки для синів. Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом, коли я розкладала душу свою перед ним, думав він… нї… нї! — докинула нараз, заслонивши лице руками, — того я не вискажу!

Одного дня — говорила дальше, по хвилї глубокого віддиху, — розійшли ся ми лише так до „завтра“; я з усьміхом на устах із сонцем у душі, бо ми мали знов бачити ся.