І не побачили ся більше.
Від'їхав, а лїпше сказавши, утїк.
Чи ти, Марто, не згубила ся коли в твоїм житю від своєї матері в великім містї? Я згубила ся раз семилїтною дитиною — і таку розпуку і жаль і страх той відчула я в друге лише тодї, коли побачила ся нараз без нього! Не знала, що з ним стало ся, бо до нас не заходив він нїколи. Шукала його там, де звикла була бачити. Відтак і там не бачила його нїколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми улицями, і трохи не питала кождого прохожого: „Не бачили ви його?“ Був і нема…
Був і нема!
Але нїхто його не бачив.
З того часу перестала я з душі сьміяти ся.
Пізнїйше довідала ся я, що його перенесли на иньшу посаду і він від'їхав. Не пращав ся зі мною, бо — як казав — не мав відваги „ломити“ менї серця. Я була лише до любови — казав — і не належала до тих, що їх бере ся за жінки.
Щоб ти знала, Мартухо, — говорила вже цїлком спокійним голосом — що отсе не видумка, але правда; — і він любив мене… Оженив ся потім із донькою якогось богатого броварника і жиє ось тут…
Але він уже не той, що був, із побідним духом! Вона запанувала над ним так, що стратив цїлком первісний характер своєї істоти. Став обєктивною машиною, і вся барвність і звучність його єства і гнучкість його душі зникли.
Неначе без характеру остав ся…
— І ти не бачила ся більше з ним? — спитала я.
— Нї. Лише три рази стрітила ся. Розминаючись впялив у мене очи, мов би хотїв поглядом своїм привязати мене на віки до себе — на віки! Поглядом, Мартухо, ще цїлував менї ноги.
