ще простий музикант, не вдам так, але відтак… відтак і я і він розжиємо вповнї…
В її голосї дрожала здержувана радість і, неначе утомлена сильним зворушенєм якимсь, сперла ся о диван, звертаючи до мене вповнї свій нїжний клясичний профіль.
Виглядала дуже гарно і дуже сьвяточно в тій хвилї, а однак саме в тій хвилї, коли мій погляд спочивав на нїй, по раз перший за нашого знайомства, показало ся у неї щось таке отверте, переняте потайним загадочним щастєм якимсь, — і мене взяв несказаний жаль. Я відчула виразно жаль за неї… Відтак промайнув мій погляд немов потягнений невидимою силою, до дверий кімнати, отворених широко, де стояв інструмент — сей її сьвіт…
Я опустила на ново голову на її колїна і, притиснувши уста до її руки, попросила тихим голосом, щоби менї заграла Valse melancolique. Менї хотїлось його чути…
Пішла і грала.
Не знаю… просто душа розривала ся чоловікови в грудях при тих звуках, ґраціозних, заповідаючих найбільше щастє, а закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпоренє там у низьких тонах, перекиданє, бушованє між звуками за чимсь… за щастєм може? — і надармо! — Уривала неожидано по серединї ґами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум…
Я плакала.
Що менї вся гордість, про яку менї говорила, що її треба плекати, щоб удержати ся на поверхни житя, — що менї по нїй!
Тай звідки її й возьму, коли не піднимає ся сама з серця? Нї, я не вдам того, що вона. Анї в любови, анї в горю, анї в перемаганю себе, а вже найменше в плеканю гордости! — Я про-
