ста робітниця, тип послугача з природи вже, що не надїлила її наумисно тим гордим даром, щоби повзав…
Тому повзаю і корю ся до сегоднїшної днини і належу до тих тисячок, що родять ся на те, щоби без надгороди гинути!
В два днї по тім від'їхала до своєї матери, що лежала дуже хора і прикликувала її телєґрафічно до себе.
Я оповіла артистцї те, що вона менї оповідала про свою любов.
— Се щось цїлком без сильних акцій — замітила та, підносячи здивовано брови в гору. — Правду сказавши, я надїяла ся чогось бурливійшого…
— Ну, сказала я, — не кождий годен творити голосні акції, але я не знаю, воно здає ся менї таким смутним і блїдим…
— Однак вона вижидає ще чогось від житя — обізвала ся артистка.
— О нї, не вижидає нїчого більше!
— Нї? А що говорить Valse melancolique? За чим шукає в нїм безустанно? Не словами, не поведенєм, анї очима, анї руками своїми не шукає, лише самими звуками… і я знаю, за чим шукає…
— За чим, Ганнусю?
— Е, ти того не розумієш…
— Щастя, Ганнусю?
— Е, щастя! — його нема. Гармонїї шукає, хоче гармонїйно вижити ся вповнї. Шукає рівноваги, розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто в долину і не піти без міри в гору, а саме як треба. Але — ти того не розумієш!
