Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджія „Віроломна“ і марила вже про подорож до Риму, а я була не менше вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тїшила ся надїєю, що й устна піде незгірше, а що найкрасше, я була — нареченою професора… того, з години конверзації анґлїйської мови! Я дармо підозрівала його тодї в якихсь симпатіях до Нїмочки, він для одного свого товариша виробляв рекляму.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли на пів отворені.
Нашими вікнами лляло ся місячне сьвітло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь...
Думаючи про се й те, спиняв ся мій погляд усе наново на нїй, на тій вузкій, високій темній половинї, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунула ся на нас…
— Колиб їх хто замкнув легко так! — промайнуло менї в голові, — але я не мала охоти встати і підійти туди... Потім повело щось мій погляд на темно понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусї, коло коминка, де пересиджувала найрадше, розпираючи ся в нїм завсїди вигідно... Він стояв простий, деревляний, саме в тїни.
Ганнуся лежала на отоманцї і мовчала як я. Нараз обізвала ся.
— Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати…
— Запри ти їх!
— Менї лежить ся так добре.
— То запрім їх разом! — попросила я непевним голосом і підняла ся рішучо.
— Ходїм!
Мов одним чутєм ведені, підійшли ми обі близько одна до другої, і енерґічним, поспішним
