Вона сидїла блїда як смерть, а очи її, звернені саме на мене, сияли фосфоричним сьвітлом якимсь і видали ся менї незвичайно великі…
І артистка побачила на нїй зміну.
— Софійко, ти хора? — кинула ся до неї.
— Ах нї, нї! — запевняла, силуючи ся до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
— Але я бачу, що ти не своя, зазулько! Ходи, їдж що! Відтак підемо на прохід.
— Я не голодна, — відповіла — їджте самі… Я буду грати. Заки з'їсьте, я буду грати.
— Ти-ж утомлена! Ходи, їдж із нами! — попросили ми обі від разу і обі приступили до неї.
— Нї, не буду, не можу! — Дивила ся на нас такими великими благаючими очима! — Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте! Піду грати. Мушу грати!
І піднявши ся сягнула до кишенї і кинула нам лист на стіл. Відтак таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…
Ми кинули ся читати лист. Вуйко подавав їй до відомости, що оженив ся і не може її у Відни удержувати.
Ми понїміли.
Ганнусї закрутили ся слези в очах, а мене прошибло страхом, неумотивовано глубоким страхом!
— Се зле, Мартухо… ах, лайдак він!
Я кивнула головою і сїла. Усїла коло стола без думки, а очи звернули ся туди за нею.
Вона грала там у неосьвіченій кімнатї, а двері стояли як перше отворені…
Грала свій вальс, але так як нїколи.
Мабуть нїколи не заслугував він більше на назву „Valse melancolique“ як тепер. Перша часть повна веселости і ґрації, повна визиву до танцю, а друга… О, та ґама! та нам добре знана ворохобна ґама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глубоких, а там неспокій, гляданє, роз-
