пучливе нишпоренє раз коло разу, товпленє тонів, бій і знов збіг звуків у долину… відтак саме по серединї ґами смутний акорд… закінченє.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно житє зломило ся.
Відтак вона скінчила грати і увійшла.
— Тепер дайте менї їсти — сказала, і станувши коло стола саме проти сьвітла, закинула руки за голову і почала простягати ся, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…
Ми підняли ся урадовані її словами…
Однак вона не вспіла ще до кінця протягнути ся, — вигинала ся як раз найвигіднїйше — коли саме в тій хвилї розляг ся з комнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісннй зойк струн…
Вона струхлїла.
— Резонатор тріс! — крикнула Ганнуся.
— Струна! — кликнула я.
— Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетїла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з сьвітлом, вже знала, що стало ся.
— Резонатор? — спитала Ганнуся.
— Струна…
— Одже струна!
І справдї лише струна. Інструмент був цїлком відкритий, і ми всї похилили ся над ним, і бачили ту струну. Одна з басових, лежала аж звита з сильного напруженя між иньшими просто натягненими струнами, поблискуючи мов темним золотом до сьвітла…
— А я гадала, що то резонатор спроневірив ся тобі! — обізвала ся Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни — зомлїла…
