Ми винесли її. Відтак відтерли і Ганнуся побігла сама по лїкаря. Заки він прийшов, вона заговорила.
— Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс, чому? — питала заєдно майже розпучливо, так як питають малі дїти, не розуміючи причини відчутого жалю, — не тямлячи, що з нею дїяло ся. Я втихомирювала її. — Чому, чому?…
— Але чому казала? — домагала ся і великі слези котили ся з її очий… чому казала, коли не спроневірив ся!!…
Лїкар приступив уже до її ліжка, як дістала серцевого удару.
Не міг їй помогти.
Зворушеня, яких зазнала, були за сильні, і наступали за скоро одно по другім, щоб їм могла оперти ся її фізична сила. Побороли її…
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Ганнуся не дізнала ся нїколи, як причинили ся її без думки кинені слова до сумної подїї — але вона й без того не могла кілька недїль успокоїти ся. Від часу до часу плакала своїм сильним пристрасним плачем, закинула всї барвні річи, і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй „музика“ служити до якогось там мотиву — але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попращавши ся з усїма, виїхала до Риму…
Фортепян „музики“ забрала я до себе і на нїм грає — мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, менї
