Була в мене колись поранкова душа. Се значить стілько, що щастє, соняшне промінє, весна… Се є суть усего сильного і добірного, що чоловік має в собі, чим може з усьміхом дивити ся на житє і легко переносити його важні пригоди.
За се мав я дякувати поетам. Вони так вимоделювали мене, що в кождій хвилинї я був вразливий на штуку і красоту. А се велике добро, правда? Коли чоловік отворить очи і все може прочитати! Починаючи від рожі, що хитаєть ся в огородї, а кінчачи тим, що тягне ся геть-геть у соняшному сьвітлї і зветь ся далечінь і тягне кудись нашу тугу за собою! Нема понад поетів і артистів!
Чи як то говорила моя поранкова душа? „Бог сам — говорила вона — не міг займати ся поезією і для того сотворив поетів“. А поезія — се мати всякої величі, всякої краси.
А ще коли вишлеш свою душу в тиху вандрівку і вона порівнює „тут“ і „там“, і бере з собою все що найкраще… Поети і артисти виховують поранкові душі!
І моя поранкова душа над усе любила поетів і артистів; жерцїв красоти, співаків любови,
