Вона малювала так, як артисти навчили її малювати. Кількома рисами, але зовсїм вірно і різко так, що постать ясно ставала передо мною.
Вона любила далечінь так, як любимо будущину, те, до чого тягне туга. От тим то вона лїтала поза границї свойого краю. А коли вернула до дому, то не було кінця оповіданям, не було кінця подивови і величаню. Вона була пяна красою. Від ненастанного подиву очи її зробили ся великі, зачудувані, і вся вона зробила ся частиною красоти. Бо те, що вона бачила, пишало ся досконалістю, величю. Говорило про культуру і силу, про горде самопізнанє ще гордїйших народів і про запоруки будущини. І про широкий сьвітогляд. Нї, говорило про тисячні докази здібности до сильного житя! І все було правдиве.
І остаточно, і найбільше тїшилась вона — а вона вміла тїшити ся. Вона тїшила ся, як малі дїти в золотих блисках соняшного сьвітла тїшать ся ріжнобарвними коралями; тїшила ся поетами і артистами і тим, як вони там ходять по коштовних килимах, як їм там сиплють під ноги цьвіти і золото, як там мужчини і жінки і дївчата пестять і бережуть їх мов дорогі клейноти. І як вони без перепони і неподїльно можуть віддавати ся Музам…
Потім, щаслива і вдоволена вона лягала спати і снила про безжурне щастє своїх коханцїв. — Одного, що був вибранцем її серця, вона все в ту пору витала крізь вечірню тишу; „Ти початок і кінець мойого житя!“ Так витала його і засипляла потому…
Одного дня вона не йшла за границї свойого краю. Лишила ся там і там подала ся
