Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/68

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 60 —

в тиху вандрівку. Вечером не вернула. І другого і третього дня не вернула.

Аж пятого вечера вернула. Далеко пізнїйше, нїж вертала звичайно. Ішла волочучи ноги, з очима втупленими в землю. Її лице нагадувало блїдість трупа.

Мовчала. Не відповіла навіть на моє питанє. Навіть на питанє про те, що побачила вона в рідному краю, які тони прибили ся до її вуха. Я ждав усьміху, що звичайно роз'яснював її лице перед її оповіданєм, але усьміху не було.

В темну ніч зірок не видно.

Моя поранкова душе! Солодка душе моя!…

***

Другого ранку вона не захотїла поживи. Коли я заговорив до неї і почав розпитувати, вона відвернула лице на бік і звільна замкнула очи. Потім я почув хлипанє — і я зрозумів її. Як уміла радувати ся, так і терпіти вміла вона.

Потім прийшли до неї душі поетів, усї, за рядом, із якими вона звичайно любила розмовляти, і стурбовано запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає і віддавали їй усї свої скарби до волї. Нехай перебирає в них, нехай бере собі що найкраще. Що тілько захоче. Золото і цьвіти і клейноти. Старанну опіку в формі великої коштовної перлини оправленої в золото, і иньші коштовні речі, які тілько є в скарбницях поетів і артистів.

Але вона мовчала. Мовчала і затулювала очи перед усїми ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть ослїплював її як найяснїйші блиски полудня. Грубі сльози спливали по її лицї.

В самотї, в якій найлїпше було можна відгадати її — в самотї навіть чутно її часом — роздумував я, що їй могло стати ся? Але я не