міг догадати ся. Я безрадно бачив, як сум і туга чим раз сильнїйшими хвилями напливали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на велике море вічної тиші…
Я плакав і згадував недавнїй ще час, коли вона, весела як перший маєвий ранок, із щастєм у очах, самого мене наповняла щастєм.
Душе моя!
Тисячу разів я рад був кликати її: „Лишись зо мною, поранкова душе моя!“
Вікна і двері стояли настїж отворені. Самота і тиша розсїли ся довкола, тілько цьвіти, її улюблені цьвіти, цвили і дихали пахощами і купали ся в сьвітлї заходового сонця.
Почули ся кроки.
Се той одинокий, якому вона що вечера перед сном посилала поздоровленє: „Ти початок і конець мойого житя!“ — так поздоровляла вона його.
Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сїв на краю її постелї. Довго сидїв і промовляв.
Я догадував ся, що він говорив до неї і чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало стати ся. Вона в кінцї прихилила ся до його просьби, бо кохала його. Велике коханє все прихиляє ся…
Вона сїла на постелї і озирнула ся. Здивовано і трівожно, так трівожно, як я ще нїколи не бачив її…
— Чи тут нема нїкого? Зовсїм нїкого?
— Нїкого. Тілько цьвіти. Але цьвіти не чують нїчого, вміють тілько цвисти і дихати пахощами…
Тодї вона закрила своє лице, на якім розітлїв ся весь сором її істоти і прошептала:
