казав менї, аби наш Василь женив ся з його донькою.
— А він що, здурів? На що Василеви панни?
— Се тому, що в них велика біда. Має багато дїтий.
— Але за те має цїсарську платню.
— Я йому се казав; а він каже: її за багато, щоби вмерти, а за мало, щоб жити.
— Погано…
Потім обоє замовкли.
На її перед часом постарілім нїжнім лици розстелила ся жура. Пряла ще пильнїйше. Він дивив ся на воли. Василь виховав їх. А тепер доглядали їх усї, як ока в голові. Але-ж бо й „файні“ були вони… Цїле село любувало ся ними. І сам двірник не мав таких волів. Були оба червоні, товсті, блискучі, а їх вола звисали аж по колїна. До того були в них ріжки маленькі, білі, як місяць, коли настає; а самі були розумні і послушні — потїха і надїя Василя! В осени хотїв він ними виорати поля, а потім продати. За ті гроші для себе і своєї „жінки“ хату поставити. Або докупити кусень поля і кілька молодих штук товару. Або одного коня і кілька господарських річей: віз і иньше таке, що потребував конечно. Або поставити стодолу, хоч і малу, як її ставлять нїмецькі господарі; або податки поплатити і иньщі громадські дачки. Або… ей, стілько-стілько було того всего, чого він хотїв! Все те, що було потрібне, сунуло ся на чоловіка так часто, тиснуло ся так близько… одно по другім, росло чим раз висше й висше і доводило до розпуки, що все ще його не було!
Все те неначе містило ся в тих двох гарних спокійних звірях, що їх доглядали мов собі рівних, із якими і спали і їли під одним дахом…
В слітних недїлях, коли годї було йти в поле, грали коло них у сопілку. Ріжні піснї — сумні
