— Пишні звірята! — сказав і його очи усьміхнули ся.
Серце старого селянина зняло ся з утїхи.
— А правда? — Більше не сказав нїчого. Він знав, що „знав“.
Марія перестала прясти і глянула йому в лице.
— Се воли нашого Василька, — сказала. — Ви й не знаєте, пане Бенямін. Наш Василь такий господар, що йому й пари в селї нема. Нїколи не побачите його на танцях, нїколи в коршмі. Якби Василя не було, було би вже давно по всему! Коли-б ви знали, який Василь чемний… коли-б ви знали…
А він знав усе, і став разом із ними хвалити.
— А отсї воли, пане Бенямін… — хотїла вона ще щось сказати про звірів, але він перебив їй.
— Ей, що там воли! Віл усе волом. Але як стоїть дїло з бранкою?
Тут зітхнули старі і почали нарікати.
Він здержано, покірно, з похиленою на груди головою, з сумом, а вона балакливо, горесно і з рухами повними грозьби.
Сотню разів проклинала вона вже тих, що як голодні вовки кидались на синів! Нехай би нїколи не найшли спочинку в гробі, а на тамтім сьвітї анї одного ясного кута!
А Бенямін сьміяв ся.
Яка вона була дурна! Чи вона не знала, що инакше не могло бути?
Знала! Яка їй з того розрада?
Бенямін грав ся своїм ланцюжком від годинника і думав довго. Потім казав, що справа далась би може змінити ся і на добре, хлопчиско міг би може остатись дома. Що справдї годї його увільнити, але… але… він не докінчив гадки і похитав журливо головою.
