Потім настала осїнь.
Закутана у мраку, з супроводом зимних вітрів, із сумними сїрими вечерами, з хлипанєм безнастанних дощів…
Тихо і пусто було всюди, але не спокійно.
Було щось, що мучило… гризло… щось, що себе під'їдаючи, ширилось без відпочинку і спокою.
Се була туга.
За молодою, здоровою, жвавою силою, що потягла ся кудись, лишаючи все ще слїди по собі, тут і там, мов лїто.
Стайня стояла пусткою.
Красні звірята, з великими лагідними очима і сильним теплим віддихом лишили порожнечу, що болїла господарів безнастанно і не загибала. Все те, чого було треба і чого ще завсїди не було — зростало, кидало ся в очи, збільшало ся, байдуже і тривке, і заповідало якесь безконечне істнованє…
Земля лежала сумна.
Щось сильне, здорове, не могла вона сотворити без молодої сили. Мусїла ждати.
І з самого початку, від першої хвилини його відходу, — все ждало…
|
|
Крізь понуру масу мрак, в яку уткала ся гризуча туга, що укладала ся щораз тяжше на все і ширила ся тяжкими филями так далеко, як око сягало, спонукуючи, що всї барви блїдли, пробивав ся один голос. Незамічений він співав в-одно: Сьвітла! Сьвітла!…
Чернівцї, 4 цьвітня, 1898.
