Нею далеко вила ся дорога і губилась чим раз далї в білости. Око так і вяло від посрібленої поверхнї.
В гладку рівнину прямували одні малі сани.
Глубоку тишину, що стелилась над широким тим мертвим морем, перебивали напрямком дороги голоси дрібних, дитячо звенячих дзвінків і мов кропили її тоненькими, одностайними крапельками звуків.
Малі сани тягнула рудава конина.
Не була гарна; сама собою незграбна. Довга шерсть її не знала греблицї і щітки, а грива росла, як хотїла. Лиш ноги в неї були тонкі і сильні мов струни, а груди і ніздрі широкі — знак витревалости в потягу й бігу. Йшла пильно; по важности, з якою ступала, знати було, що була інтелїґентна і вдячна, і що належала до тих, що радше з утоми падуть, чим залишають свій тяжкий обовязок. І вона любила обовязок. Прийшла з тим потягом — сповняти все, що наклав хто небудь на неї — вже на сьвіт і він нїколи не давав їй спочинку.
Батога ненавидїла.
Знакомство з ним уважала за грубу ганьбу, а коли лучалось їй кілька разів, що вдарено її ним — вона складала уражено вуха в зад і валила скажено заднїми копитами. Ломила дишель або орчики, або рвала посторонки. З того часу не брали вже до неї батога, а грозили їй лише кулаком.
І дивно! Хоч її пан сидїв звичайно позад неї і вона не все могла бачити, що дїєть ся там — усе таки відчувала, коли він здоймав кулак над нею і до своїх грубих напоминаючих окликів — махав ним грізно. Тодї летїла як шалена широкою рівниною, гнана диким почутєм страху, що на неї туй-туй спадуть якісь здоганяючі її в
