Одягнений у старий почорнїлий кожух, сидїв як голова на малім підвисшеню, що уходило за сидженє.
Голова прикрита мізерною шапчиною — неначе без шиї вибігала вся в бороду. Борода з малою як у кози чорною рідкою борідкою, становила найбільшу і найвиднїйшу часть лиця. Кирпатий ніс, малі мов перець очи дивили ся в тупій і заразом ідіотично-задумчивій плоскій журбі зпід низького чола перед себе.
У деякім віддаленю за ним — на лабузї — низше від него сидїла вона. Обвита темною хусткою голова була ще раз вузенькою білою хусточкою понад чолом перевязана; знак, що дорога їх була далека.
І в неї голова сидїла на карку мов без шиї. Але її лице — Боже, те її лице! Заокруглене, плоске, було майже в гору звернене. Грубі і широкі губи пишали ся погано на лицї, ніс круглий, а великі мов небо синї очи перенялись на віки безвиразним поглядом.
Значно було: нїколи в житю не морщила думка її брови. Нїколи не зазнавала зворушуючих почувань; в її душі погода. Вічна, до розпуки приводяча, одностайна, тупа, глуха погода! Вічна бездумна погода! Сидїла так за ним, що знати було: він був кермуючою силою і головою всего, а вона лише в спокійнім вижидаючім послусї приймала всьо, не застановляючи ся нїколи над тим, що походило від него. Він знав, що робить.
|
|
Як найшов саме її — і де надибала вона його?
Між ними проходило і пересувалось стілько людей — вони родились кожде в иньшій місцевости — а однак — ждали десь обопільно несьвідомо на себе. Його не хотїв нїхто, аж доки вона
