не стрінула ся із ним, а з неї глузували всї, доки він не порозумів ся з нею.
Опісля і вийшла якась на прочуд дивна, на пів дика, на пів сьмішна гармонїя. І який був він — а все таки навіть і він устроїв собі свій власний сьвіт, де був у себе сам один паном, рядив і мав усе під своєю опікою і де все виходило як хотїв, де був самовладцем і був ним із цїлою своєю ідіотичною повагою.
Сидїв тепер у напруженій задумі і мав свою хатину перед душею. Малу, схилену, соломою вкриту хатину, зі скісними віконцями — коло неї низька шопка і стіг соломи… Хата під лїсом, майже обведена ним, у глубокій затиші, мов старий, спорохнявілий, нїким не тиканий гриб.
В нїй лишив конаючу матїр. Далеко, широко від лїса жадної душі, лише блїда, нїма рівнина.
Вони вчора з ранку виїхали з дому. Треба було в місто. Отсе вертали…
Між ними обома сидїло воно. Носило слїди його й її на собі і було осередком одинокої іскри божої в убогих їх душах, осередком їх любови. Вязало їх тїсно зі собою і приковувало до малої під лїсом засуненої хатина. Своїм дрібним, мізерним істнованєм надало їм від разу цїль житя і силувало несьвідомо до живійшого думаня і працї. Зрозуміли. Треба було за що небудь брати ся. Воно було. І з усего визирало для них воно.
Сидїло загорнене в найлїпшій одежі і хустинї, негарне, з вибалушеними, ясними оченятами і дивило ся мов черепаха однаково перед себе. Нагадувало також молоді з гнїзда визираючі пташенята з голими головками і майже на верх вилїзаючими очима.
І спокійно між ними сидїла безжурність.
|
|
В лїтї возили від часу до часу до одної великої лазнї в місто мітелки із зеленого дубового
