на двері блискучими очима, чи не відчинить ся і чи не кине їй хто якого їдла — але вони немов на віки зачинили ся і вона плакала з жалю і нетерпливости.
Цїла хмара чорних ворон злетїла звідкись і посїдала на гиляках докола хатини, наїживши скучно дрібне пірє. Лїсом гнав дикий глухий шелест, ломило ся сухе гиллє, мов о него отирало ся щось, а відтак наближала ся ніч. Недобра, нечувана ніч.
Вихор не уставав. Зимно як огонь вялило все, а він так і розносив собою.
Із-за лїса надлетїла біла хмара снїгу і кинула ся на хатину. Рвала і термосила її, добивала ся і силувала ся розірвати вікна або двері. Не чув її нїхто там у серединї. Вона прилетїла з широкого поля і благала ратунку. Там страшне дїяло ся…
В хатї було тихо і темно, сьвічка згасла.
В углах темнота стовпом зросла і стояла недвижно, а серединою хати прокинув ся сумрак. На печи лежала старенька і сьвітила чорними очима просто у вікно.
Чула все. Не могла відчинити вікна, воно було забите, а вона лиш одною рукою і душею жива; хрестила ся на силу і відповідала: „Я чую — казала — але не можу; вертай назад“.
Хмара помчала ся кудись, полишаючи за собою гробову тишину в хатї, а за хвилину прилетїла друга.
Знов те саме. Термосїнє, стогін і гудїнє в коминї. Жменї снїгу метали ся о вікна, а в кінцї почало ся дике шалїнє докола хатини. Мала хоч би й розсадити ся — а доступити до живої душі… Холод тиснув ся жадібно коло шиб і бажав усе на віки заморозити, а вітер заохочував гострим свистом.
