Через час почув ся голосний лускіт, а опісля жалісний бренькіт. Зі сторони лїса відірвало ся вікно і падучи розбило ся на дрібні куснї.
|
|
На полях зле виглядало. У повітрю нечуваний бій. Хмари снїгу кидали ся змиями на себе, клубили ся і розбивали ся завзято — иньші знов метали ся серпанками сполохано на всї боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру. Але він сильний і розлючений, рвав їх зі собою, кидав до землї, а опісля знявши їх у гору — розносив із побідним свистом по широкій рівнинї.
Мала конина борола ся з усеї сили в білих роях. Крок за кроком тягнула свій тягар, але дороги вже не знала. Її змело і перед нею зрівняло ся нараз якесь одно широке, біле море.
Її шерсть і грива одубіли. Вона ішла зі спущеною головою і тяжко дихала. Чула, що туй-туй упаде. Від часу до часу ставала, відсапувала, а потім немов почувши за собою грізний кулак, рвала вперед. Вітер пер її все в бік — і коли вона вже майже подавала ся, надлїтали серпанки снїгу і навертали нею в противну сторону. Не бачила виразно, куди йде. Дзвінки додавали їй сили. Слухала їх. Хвилями видавали ся вони їй як тоненький бренькіт мушок у лїтї, коли пасла ся краєм лїса і вони в сяєві сонця лїниво роїли ся в повітрі або докучали їй коло очей. Тодї вона майже рвалась у перед і їй здавало ся, що прискоривши кроки спинить ся коло зеленого лїса і дрїбонької нїжної трави, котру так любила спасати. Та ба! Се не було лїто, се була зима люта, як огонь.
Грубі напоминаючі слова пролїтали над нею чим раз рідше і слабше. Десь немов розлїтали ся. Віжок, здавалось, нїхто не держав. І справдї не держав. Її пан витягнув фляшку з горівкою,
