що віз її на похорон та посмертний обід і розгрівались нею всї троє. Перемерзли до кости. Мали під собою лише купу лабузу і якесь лахмітє. Коли виїздили з дому, було тихо у повітрі.
Вона попивала жадібно подаваний їй розгріваючий напиток, хухаючи раз-у-раз у закостенїлі руки — а мале, напившись, уснуло. Він уже найдовше прилягав устами до фляшки.
Опісля викрикував важким і грізним голосом на конину — і часом мов пригадував собі щось, дивив ся диким переляканим поглядом перед себе. Докола него шалїла заметїльниця; страшна, давно нечувана, і він не бачив нїчого. В лице, що висував його, аби глядїти лїпше вперед, било зимними шпильочками і очи стулювали ся мимоволї. Щоки аж пекли від студени; ух не чув уже. Кілька разів мелькнуло йому через голову: чи не взяв ся його блуд? Але потім успокоював ся. Не може бути. Конина ось та нїколи не блудила. Їздив уже нею четверту зиму. Раз сама заїхала до дому, як він іще з одним чоловіком підпивши собі трохи позасипляли на візку. Не було й куди блудити. Полями вела лиш одна дорога; нею їздив рідко хто зимою, хиба лише лїтом, як на полях лежало збіжє — отже нїкому було з дороги уступати ся. Біда лише, що розревілась заверюха, дорогу замітала. Але вона все знала, вона заїде як треба. Все до дому рвала ся. Худоба все так… Лише коби студїнь попустила… з зимна аж щоки розболїли… Щось пірвало його за шапку і збило з голови, майже на силу утримав. Відтак засунув її тїсно над чоло, потягнув іще раз із фляшки, подав фляшку жінцї і заховавши її опісля коло себе в ноги, закинув собі віжки на шию, руки засунув у рукави і згорбивши ся в двоє перед вітром, попав у тупу задуму і сидїв недвижно.
